Можна все на світі вибирати сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину! В. Симоненко
Серед пісних супісків і драглистих боліт, густих заростей верболозу й дольодовикової азалії, у густому гіллі поодиноких крислатих сторічних дубів, темно – зеленої вільхи, веселого березняка, лепетливої сосни розкинулися землі села Березове.
Край лісів і боліт. Земля рідкісних і казково гарних краєвидів, на які майже 20 років тому лягла чорна тінь чорнобильської хмари.
Краса цієї землі стримана і неяскрава,як і властиво справжній красі. Та варто від’їхати від населеного пункту, заглибитися у ліс, глянути на стіну струнких сосон, на крислаті дуби, назбирати у долоню запашних ягід, пройтися по смарагдовому килимі мохів, вслухатися у різноголосий спів птахів, що дзвенить навкруги - і ви зрозумієте: оце і є справжня неповторна краса – тиха і велична.
За географічним положенням село Березове розташоване на півночі Рокитнівського району в межах Західнополіського регіону на території природної області Житомирського Полісся. Після розпаду СРСР у 1991 року змінився статус північної границі району і село опинилося в прикордонній зоні. На північному сході села проходить міждержавний кордон з республікою Білорусь (Гомельська обл.). межує в межах району із селами Глинне на півдні, Познань –на сході, Заболоття – на північному заході і Грабунь – на заході.
Історія села. Історія виникнення села
Згідно археологічних джерел населення Західної України на початку 16 ст. перебувало під нестерпним гнітом польської шляхти, а також часто піддавалась нападам татарської орди. Це призводило до того, що селяни знімались з обжитих земель і все далі і далі відходили в ліси та непрохідні місця серед боліт. Група таких втікачів заснувала невелике поселення серед непрохідних боліт в березовому гаю. Населення березового гаю збільшувалося, а згодом утворилося невелике село, яке стали називати Березове. Першими поселенцями села були українські селяни – втікачі. Згодом ці глухі місця царський уряд використовував, як місце заслання «неблагонадійних» його величності.
Суспільні формації мінялись. На місце одного владики приходив другий, а життя населення не змінювалось. Супутниками населення села були: голод, холод, пригноблення. Селяни займалися в основному сільським господарством. Багатства поліських лісів та пасовищ привернули увагу польської шляхти, яка почала заселяти українське Полісся. Шляхта, з метою наживи, щочетверга влаштовувала ярмарки, на яких купці, що приїжджали аж із Варшави, купували в населення за безцінь худобу та інші сільськогосподарські продукти. (Фото 15) Великою радістю для селян було те, коли він придбав для себе чоботи чи інший одяг: лапті, сплетені з лика чи домотканий одяг.
Польська шляхта, висмоктуючи багатства Полісся, зовсім не турбувалася про соціальний стан населення. Будувалися шинки, де ціни були дуже високими. Про бідність селян свідчать такі факти: польський магнат Радзівіл мав у своєму користуванні 150000 га землі, а селяни с. Березове в своєму користуванні мали 2500 га. Мала кількість землі, неврожаї, гнали селян на заробітки до панів. Робочий день ненормований. Селянин міг заробити лише на своє злиденне існування.
Ще більшої шкоди селянам було завдано столипінською реформою. Тепер селянин був зовсім відірваний від культурного життя. В цей час 1912 року на території с. Березове утворилося 64 хутори. В роки російської революції,польська шляхта свій «культурний центр» переносить із білоруського м. Столін в с. Березове. В селі була створена так звана Гміна (сільська рада), куди входило 16 навколишніх сіл. Для підтримання порядку в селі було створено жандармську дільницю, а також побудовано тюрму.
Про те, щоб дати селянам освіту, не було і мови. В селі була двокласна школа, в якій навчались лише 60 селянських дітей. Але відносно релігії, тут було проявлено двохсторонню допомогу, а саме: зі сторони католиків і православних. Результатом цього в різних кінцях села було побудовано в 1780 р. церкву, а в 1939 р. – костел.
В 1939 році селяни с. Березове з радістю звільнилися від «піклування» польської шляхти. Настав той час, коли населення села взялось по новому перебудовувати своє життя. В 1940 році в селі була створена перша комсомольська організація. Її організатором був Шклявер Пінхос Беркович. Перші комсомольці та неспілкова молодь села активно допомагали старшим в організації першого колективного господарств, а також в ліквідації неписьменності серед населення.
Великою подією для селян було заснування в травні місяці 1940 року першого колективного господарства. Першим головою колгоспу був Наумович Сава Омелянович. В перше колективне господарство увійшло 30 сімейств бідняків. Життя селян відновлювалось. Землі польського магната Радзивіла перейшли у вічне користування селян.
В 1941 році мирна праця селян була перервана віроломним нападом фашистської Німеччини.
В 1948 році було завершено колективізацію в селі і створено знову колгосп ім. Ворошилова. Головою колгоспу було обрано Наумовича Степана Григоровича. В цьому ж році була створена перша партійна організація села. Її організатором були Таргонін О.Г. та Столярчук О.О. почалася перебудова села. За короткий строк було ліквідовано всі хутори, а найбільші з них переросли в села, як, наприклад, Грабунь і Заболоття.
25 березня 1960 року колгосп був реорганізований в допоміжне господарство Рокитнівського ЛГЗ, а з 01.06. 1966 р. – в радгосп «Березівський». Село продовжувало розростатися. В кінці 60-х в селі було відкрито дільничну лікарню на 35 ліжок, працювала одна середня і дві початкові школи. До послуг населення було: стаціонарне кіно, аптека, лазня, пекарня, ветпункт, поштове відділення, молочна кухня, столова, клуб, три магазини, буфет.
Дослідження краю. Юзефінські кургани.
Питання про заселення території Полісся вивчені недостатньо. Болотиста місцевість, віддаленість від міст району не дають можливості проводити дослідження систематично.
Перші розкопки слов’янських курганів Волинського Полісся проведені ще в ХІХ ст.(арх. Яроцький) в околицях села Рокитне і біля с. Немовичі Сарненського району, особливих даних не дали. Вони були погано описані, а знайдені речі зникли.
В 1930-х рр. в с. Березове, поблизу хутора Дубровка виявлено поселення культури гребінцево – накольчатої кераміки.
В 1981 році неподалік с. Березове, в урочищі Юзефін працювала археологічна експедиція Рівненського краєзнавчого музею на чолі з Б.А.Прищепою – кандидат історичних наук, доцент Рівненського інституту слов’янознавства, член Всеукраїнської спілки краєзнавців.
Що ж виявили археологи у давніх курганах?
Традиція насипати кургани була пов’язана із дохристиянськими віруваннями місцевого населення. Дослідження курганів дозволило археологам розширити знання про слов’янське язичництво, простежити, як християнство в ХІ ст. проникає на Полісся. Крім того, особливості поховального обряду дозволяють вченим встановити межі розселення слов’янських племен.
Юзефінський курганний могильник нараховує близько 30 курганів. Вони мають невеликі розміри: висота насипів не перевищує 1м, а в діаметрі досягає 8-10м. навколо насипів помітні кільцеві рови.
Це своєрідна ознака язичницького обряду – рів відмежовував мертвих від живих. Два насипи були досліджені тоді ж у 1981 році. В одному з них знайшли скелет чоловіка, а поряд – жінки. Тіла померлих знаходились не в ямі, а були покладені на рівній поверхні землі. Вони були посипані вугіллям і попелом. Це так званий обряд очищення вогнем, який здійснювали слов’яни – язичники. Біля померлих знайдено також глиняний горщик, уламки глиняного посуду – як ознака поховального ритуалу, прикраси –
скроневі кільця, які жінки закріплювали біля скронь на стрічці або просто вплітали у волосся. Судячи із знайдених предметів, поховані були звичайними
людьми, які не вирізнялися багатством. Дослідники встановили, що юзефінські кургани належали древлянам.
Історія Березівської загальноосвітньої школи
Школа в селі відкрита священиком у вересні 1885 року. Царська чотирирічна школа працювала до 1961 року. У школі було 4 класи. Вчителями були Никодим, Семен, Задерковський.
Проте навчання було утруднене Столипінською реформою, внаслідок якої у 1912 році на території села утворюється 64 хутори. До 1921 року школи не було. Пов’язано це із частими змінами влади після більшовицького перевороту 1917 року. Оскільки частина західноукраїнських земель, у тому числі і наш район, у 1921 році попали під владу Польщі, то з 1922 по 1939 роки діяла чотирикласна польська школа. У школі навчалося 60 дітей. Навчання було організовано у 4-х класах із 7-річним стажем:
1-й клас – 1 рік навчання
2-й клас – 1 рік
3-й клас – 2 роки
4-й клас – 3 роки
Після закінчення школи учні отримували неповну середню освіту і поступали в гімназію, яка знаходилась в районному центрі Столін (сучасна територія Білорусі). В школі вивчали польську мову, математику, природу, історію Польщі. Серед вчителів були Вольський, Старнічук, подружжя Боберів (Ванда і Владислав). Урок тривав 45 хвилин. Перед уроками учні шикувалися на лінійку. Всі класи разом молилися Богу і співали «Коли рано встаємо, Боже». Після уроків кожен клас окремо молився у своїй кімнаті і дякували Богу за «світло науки».
За навчання виставляли такі оцінки: «барзо добже» - 5, «добже» - 4, «достаточне» - 3, «недостаточне» - 2. місцезнаходженням школи була нинішня територія аптеки. Згодом була побудована нова, яка знаходилася на місці нинішнього будинку культури,але під час війни вона згоріла. На релігійні свята діти не вчилися.
У вересні 1939 року польська школа була закрита, в селі було встановлено Радянську владу. Знову відновлено хутірну систему.
В 1940-41 роках була відкрита прогресивка І – V класи. Вчителі залишалися ті ж самі, що і в польській, а також були і нові – чех В’ячеслав Мризик , Рішард Іван, Серегет. Релігію було заборонено. Вивчали німецьку, російську мови, історію.
Під час війни школа не працювала.
Тільки в 1946 році школа відновила свою діяльність. В 1950 році в селі відкрили семирічну школу. В початковій школі класи були комбіновані (1-3 класи – один вчитель і 2-4 класи теж один), вчилися 6 днів на тиждень по 4-5 уроків на день. Вивчали українську, російську мови, арифметику, історію та природу. Трудового навчання в школі не було.
У 5 клас учні з хуторів ішли до села Березове, де знаходилась семирічка. Згодом було реорганізовано школу у восьмирічку, першим директором якої був Лісовець С.С. Серед вчителів повоєнного часу були:
Сіпко Марія Василівна – завідуюча,
Падалка Людмила Андріївна – директор,
Брунько Марія, Срібна Ліда, Гунькова Віра, Забридла Надія.
Перехрест Марія – працювала на хуторі Перехрестя Березівської сільської ради.
З 1953 року почала працювати десятирічка. Вона була єдиною в цьому краї і тому тут навчалися старшокласники з сіл Переходичі, Вежиця, Старе Село, Глинне, Познань, Хміль. Приміщення десятирічки було старе, в польській Гміні. При директору Барановському В.З. та завучу Нижник М.Л. було добудовано дві класні кімнати і коридор.
Пізніше до школи було приєднано будівлю дитячого садочку, який було закрито. Нині Березівська ЗОШ І-ІІІ ст. має чотири корпуси для навчання, одному з них вже понад 100 років, їдальню, майстерню, бібліотеку. В школі навчається 760 учнів, працює 62 вчителі. Директором школи є Шип Володимир Володимирович, заступником з навчальної частини – Наумович К.Я., заступником з виховної роботи – Барановська О.М.
Друга Світова війна в долі жителів села Березове.
Україно моя! Ти не вправі тих хлопців забути, -
Їх стежки пролягли, наче зморшки, до твого чола.
Побратими мої! Ви не вправі тих хлопців забути. Бо жива Україна, і правда на світі жива.
Настав день 22 червня 1941 року, коли німецькі загарбники віроломно вдерлися на терени нашої держави. Розпочалася Велика Вітчизняна війна.
Наші односельчани вливалися в ряди Червоної Армії, захищаючи свій рідний край, пройшли стежками війни до Праги, Варшави і, навіть, до Берліна. Свідченням цього є нагороди наших односельчан.
Коли розпочалася війна, наше село було окуповане німецько – фашистськими загарбниками. На території нашого краю для підтримки німецької влади відбувається організація поліцейських загонів. Один із таких загонів, у кількості 70 чоловік, було організовано і в селі Березове. Більшість складу цього загону становили жителі сіл Кам’яне і Вежиця. Для підготовки до служби в поліції обирали сильних чоловіків, їх відправляли на навчання в м. Столін (Білорусь). Навчання тривало три місяці. Тих, хто відмовлявся служити в поліції, вішали. Зброя у поліції була різна. Основний загін знаходився у колишньому польському приміщенні (посторонку), яке побудував польський поліціант Гавид. Комендантом був Маринич Степан Миколайович. Невеликі групи поліції розташовувались також на навколишніх хуторах біля села.
Цей загін поліцаїв брав участь у розстрілі мирного єврейського населеня. 460 чолові були зігнані з навколишніх сіл та хуторів і розстріляні за селом, та засипані у ямі, яку вони самі вирили перед розстрілом. Лише одиницям євреїв вдалося втекти і уникнути розстрілу. Притулом їм надавали місцеві жителі, ризикуючи своїм життям, допомагали харчами, одягом. Один із березівчан, Карповець Іван Михайлович, прихистив молодого єврейського хлопчину, якого звали Іцик Сасса.[На початку 90-х років ХХ століття, колишній втікач – єврей, повернувся в село Березове, щоб подякувати своєму рятівникові за допомогу. Саме в той час на місці розстрілу євреїв було відкрито пам’ятник. (Див. «Єврейське поховання»)]
Але на навколишніх хуторах загони поліції довго не затримувалися, оскільки чисельність їх була невелика, вони не могли протистояти партизанським загонам. Почалося об’єднання поліцаїв в один великий загін. Але це протистояння не протрималося довго, оскільки на той час партизанський рух активно розвивався і вів боротьбу із загарбниками.
Навесні 1943 року поліцейський посторонок оточили партизанські загони. Перед початком бою поліцейським було запропоновано здатися і воювати на боці партизан. Під час переговорів, коли один з партизанів стояв біля вхідних дверей, в будівлі пролунав постріл від якого партизан отримав смертельне поранення. Це стало поштовхом для початку бою в якому загинув ще один партизан, який був кулеметником і перекривав поліцаям шляхи відступу до лісу. Вбивши його, поліцаї звільнили собі шлях відступу до лісу і більшості з них вдалося втекти. Партизани взяли в полон 7 чоловік, в тому числі і коменданта. За вбивство своїх товаришів партизани розстріляли полонених.
Партизанський рух
Після знищення останньої поліцейської дільниці в нашій окрузі почалося створення партизанського загону зі стоянкою в урочищі Ковалі. Організатором загону в с. Березове виступив капітан Нирко, що був спеціально направлений в наші краї для організації опору німецько – фашистським загарбникам та їх
сателітам, та Наумович Степан Никифорович – секретар сільської ради. Для навчання юнаків військовій справі запросили колишнього офіцера царської
армії Лісовця Самійла Савича, який добре знав військову справу і свого часу був чудовим командиром, а також Крупича Василя Григоровича та Карповця Петра Сергійовича. Юнаків навчали безпосередньо в селі, а потім відправляли у розпорядження керівництва загону, де їх розподіляли у різні загони. На вересень 1943 року в урочищі Ковалі нараховувалося 5 окремих загонів: Богуцький загін м.. Попудренка, Ленінський, Сталінський, Давидовський, Боженка.
Саме тут партизани проходили військову підготовку, а тоді їх переправляли через лінію фронту для поповнення рядів Червоної Армії. Серед головних завдань партизанського руху була підривна робота на залізничних коліях. Під час виконання одного з таких завдань на залізничній колії між Остками та Сновидовичами загинули Солодовников Петро Прокопович та Кирилюк Данило Кузьмич. Їх було поховано в урочищі Ковалі, а після війни перепоховані в парку в парку біля будинку культури с. Березове.[Нині на цьому місці стоїть пам’ятник із зіркою, які ставили захисникам в період війни. Лише в 90-х роках минулого століття прізвища похованих були визначені і повідомлено рідних і близьких.] Для оборони села та допомоги партизанським загонам в селі було створено, при допомозі з’єднання Сабурова, групу самооборони, командиром якої був Лісовець С.С. З боку населення відчувалася активна підтримка партизанам.
Коли фронт перейшов наше село, партизани вступили до лав Червоної Армії. Більшість з них загинули на різних фронтах, але деякі повернулися до своїх домівок.
Урочище Ковалі і досі відоме місце. В урочищі в 2000 році були відновлені землянки партизанів, які зруйнували час і людське недбальство. Щороку там проводиться концерт, присвячений дню визволення від фашистсько – німецьких загарбників, привітання ветеранів війни і учасників бойових дій нашого села, виступи прикордонників прикордонної застави «Березове». (Фото 14)
Сучасний стан села Березове
Перші поселення були не звичні для нас: на окремих пагорбах стояли дві – три хатини, де проживали представники однієї родини. Населення займалося збиранням ягід та грибів, а також вирощуванням сільськогосподарських культур для власних потреб. Лише з приходом Радянської влади на територію Західної України хутірська система була відмінена, а жителів звезли докупи і створили село з суцільним поселенням. Також було створено колгосп ім. Ворошилова, який очолив простий селянин Наумович С.Г. Але невдовзі мирний спокій села порушила війна, яка призвела до занепаду колгоспу…
Після війни і розрух розпочалася розбудова села, створення нового господарства, яке отримало назву радгосп «Березівський». Першим директором був агроном за фахом, людина з вищою освітою Будзинський Іван Дмитрович. В 1974 році директором радгоспу став житель села Березове, людина з вищою освітою Кравченя Іван Тимофійович, який пропрацював на цій посаді 19 років. За цей час в селі було побудовано багато об’єктів соціально – культурного значення. Саме в цей час проводилось посилене осушення території, і, з метою збереження води в канавах, які були викопані для меліорації земель, було вирішено створити водосховище «дамба». Будівництво дамби було розпочато у 1977 році, на підвищеному місці вирізали сосни, які нараховували сотні років, викопали вручну ставок, навезли піску і висипали височезні береги. Потім з’єднали її з системою каналів, а вже природа сама наповнила водосховище водою. Будівництво дамби тривало близько десяти років і завершилося у 1987 році. Дана територія не залишилася без уваги господарів, водосховище використали для розведення прісноводних промислових риб, ця галузь господарства розвивається і нині.
У 1994 році колектив очолила жінка, теж агроном за фахом, з вищою освітлю, Ніна Григорівна Маринич. В даний час вона очолює СГПП «Злагода». Це рентабельне господарство, одне з кращих в районі. В господарстві налічується 960 голів ВРХ (з них 300 голів абардино – інгульської породи) та 100 голів свиней.
Господарство у своєму розпорядженні має близько 1000 га орної землі, де 800 га – це посівні площі (основна культура – озиме жито). «Злагода» має свій автотранспортний парк,в якому нараховується 12 автомобілів, 14 тракторів, 4 зернозбиральних комбайни, 2 КСК – 100 «Рось», безліч інвентарю та причіпної техніки для обробітку сільськогосподарських угідь.
СГПП має також свої підсобні промисли – 2 пилорами, млин та кафе «Фантазія». А також вони харчують учнів Березівської, Заболотської та Познанської шкіл.
В нашому селі діє Березівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів в якій навчається на даний час 760 учнів, з них довозяться: з с. Грабунь – 68 учнів, з с. Заболоття – 24 учні. Директором школи є Шип В.В., в колективі працює 62 вчителі.
В нашому селі діє також Березівська дільнична лікарня створена в 1950 році, якою керує наш односельчанин, лікар – терапевт з вищою освітою, Маринич М.С. в лікарні працює 75 осіб, з них 5 лікарів, 48 осіб медперсоналу та
техпрацівники. Працює також амбулаторія, стоматологічний кабінет, а також приватний стоматкабінет.
При лікарні працює швидка медична допомога з березня 1990 року, та діє свій парк спецавтотранспорту.
З 1960 року в селі працює аптека, завідує аптекою Шип Л.М.
Працює, для культурного відпочинку молоді, будинок культури. Завідуючим є Маринич С.С., а художнім керівником Маринич М.М.
Для духовного зростання населення в селі є Православний храм Пресвятої Богородиці, засновано його було у 1885 році, але за часів Радянської влади був зруйнований, і лише у 1994 році відбудовано на попередньому місці. Священиком є отець Шепель В.Т.
А в 1990 році було збудовано церкву Христа Віри Євангельської (п’ятидесятників), пресвітором є Хомич П.М., яка в 2002 році була добудована і розширена.
Неподалік села існує Свято – Іверський жіночий монастир, він розташований в урочищі Юзефін. Будівництво монастиря розпочато в 1997 році. Першою ігуменею стала матушка Параскева. На даний час в монастирі проживає і постійно молиться за благополуччя краю і України 70 монахинь і прислужниць.
Саме поряд з монастирем, в урочищі Юзефін, росте найстаріший дуб – Пріарх Уаїнської природи . А поряд ростуть сосни та ялини, вік яких перевищує 300 років. (Фото 11)
Березове – село прикордонне, на в’їзді до села стоїть знак «Прикордонна зона», а в самому центрі села розмістилась прикордонна застава. Створена вона в жлвтні 1993 року, начальником було призначено лейтенанта Венікова М.Л. але постійного місця дислокації застава на той час не мала. Лише в жовтні 1995 року, коли начальником було призначено Будніка Р.М., розпочинається будівництво приміщень постійної дислокації.
На даний час начальником прикордонної застави є лейтенант . на заставі несуть службу 70 військовослужбовців, з яких 25 чоловік – жителі с. Березове.
Протяжність лінії кордону, яку охороняють прикордонники застави «Березове», становить 72 км від с. Будки – Кам'янські до с. Дроздинь. (Ф. 13)
Крім всього вище сказаного в селі працює близько 10 приватних магазинів, які забезпечують населення усім необхідним від мила і прального порошку до вишуканих ковбас, печива і цукерок, від цвяхів до прекрасних меблів. А щоп’ятниці в селі діє ринок продуктів і товарів широкого вжитку.
Березівська сільська рада об’єднує три населені пункти: села Березове, Грабунь і Заболоття. Село Березове має понад 600 дворів, проживає 3,5 тис. чоловік.
Так, наш край – край блакитних озер, широких лісів, непрохідних «живих» боліт, тихоплинних річок, осушених земель та великих сіл ще мало відомий науці та й самим його жителям. Бо, як правило, поліщуки живуть якось замкнуто, відокремлено, ніби у своєму власному світі.
Урочища околиць села Березове
1.Урочище Юзефін
Неподалік с. Березове знаходиться урочище Юзефін. Назва цього урочища походить від імені польського пана Юзефа, маєток якого знаходився там у другій половині ХІХ ст. Турбуючись про красу свого маєтку і захоплюючись різними породами порід дерев та кущів, пан Юзеф привіз і посадив на території маєтку дерева, які не є притаманними для нашої місцевості – сосни Веймутова, дуб черешчатий, ялини. Більшість з них ростуть і нині в урочищі, їх вік перевищує 100 років. Сосни, які там росли ще до нього нині мають вік понад 300 років, а окрасою території є дуб, вік якого понад 1350 років. Крім того, дорогу, якою пан їздив на полювання з двох сторін було обсаджено ялинами (вона і досі помітна, хоч значно заросла), вона вела до Перехрестя, території, де перехрещувалися дороги.
За умовами Ризького мирного договору між Польщею і більшовицькою Росією наш край потрапив під владу Польщі. Більшість тутешніх земель та володіння пана Юзефа стали власністю польського князя Радзивіла. При царській владі на території маєтку пана Радзивіла було викопано ставок, дно якого селяни виложили дубовими дошками. Цей ставок, в якому купався польський пан, зберігся до наших часів і, що саме дивне, ставок безстічний, в нього не впадає жоден струмок і не витікає жодного але вода в ставку чиста і прозора, хоча береги його заболочені. З розповідей старожилів стало відомо, що воду в ставку вважали цілющою і бочками возили у Варшаву.
Згодом в урочищі розмістили лісницьке управління. Керував цією дільницею надлісничий Хелезняк Альойзі.
Сам князь приїжджав кіньми один раз на рік, а інколи для контролю над своїм господарством приїжджав власним білим легковим автомобілем. Крім того, князь приїжджав на полювання зі своїми друзями, серед яких були дуже впливові люди того часу в Польщі.
Для благоустрою території і отримання додаткових прибутків князь побудував в Юзефіні цегельню (її залишки і досі знаходяться не зовсім вкриті осадовими породами, це місце називають «червоний пісок»), олійницю, дві
пилорами, смолярня, де переплавляли смолу для потреб господарства, а також паровий млин.
Згодом князь Радзивіл вирішив перевезти паровик в Маньковичі (Білорусь). Цей паровик тягли 25 пар коней. Їх шлях пролягав через село Березове.
Коли в 1939 році у наші краї прийшла Радянська влада князю довелося покинути свій маєток. Проте виробництво продовжувало функціонувати. Лише з початком Великої Вітчизняної війни виробництво зупинилось.
У 1944 році, після того, як лінія фронту пересунулася далі на захід, жодного контролю над залишеним маєтком протягом перших тижнів не було. Цим скористалися мародери, які переховувалися в лісах. Все цінне, що можна було нести, вони забрали з собою, а приміщення, і все, що залишилось в них і біля них – підпалили.
Нажаль, до наших часів з маєтку не залишилося нічого, крім ставка. Зараз на цьому місці знаходиться жіночий монастир.
Єврейське поховання. Розкопана гора
В 1930-42 роках в нашому селі проживав єврейський народ. Як і всі українці, вони займалися господарством, ростили дітей, працювали і старі і малі. Всі знають, що євреї – народ Божий, народ обраний. Ще за давніх часів вони розіп’яли Христа. І за це вони несуть покарання. Покарання не минуло і євреїв - жителів с. Березове.
Одного суботнього дня 1942 року до села прибули німці. Вони ходили по хатах, де проживали євреї, вигонили їх і збирали на горі. Спочатку німці наказали євреям викопати глибоку яму, а потім поставивши їх довкола розстрілювали. В яму падали і мертві і живі.
Перед стратою їх роздягали, робили круг із 20 чоловік, вбитих пересипали піском і так тривало доки не розстріляли всіх. Решті населення заборонено було виходити з домівок. За невиконання цього наказу – розстріл. Ця глибока яма була засипана піском, але стогін людей було чути довго. Люди, які жили неподалік, говорили, що ще три дні ворушилася земля на горі – люди не одразу вмирали.
Розповідали свідки тих часів, що між євреями була молода дівчина, яка мала дуже довге чорне волосся. На всіх були золоті прикраси, німці їх не знімали. Де це сталося місцевим жителям не повідомляли. Вже в наші часи, коли для будівництва люди почали брати пісок з гори, їм потрапляли кістки людей, на кістяках рук збереглися золоті прикраси, а одного разу розкопали довге чорне волосся. І тоді старожили пригадали про розстріл євреїв. Нині на горі стоїть пам’ятник, який встановили євреї, що зуміли уникнути страти і виїхати до Ізраїлю.
Щороку вони приїжджають на місце страшної страти їх рідних і близьких, а місцеві жителі підтримують пам’ятник у належному стані протягом року. А місце стали називати «розкопана гора». (Фото 12)
2. Урочище Церковки Кам’яні хрести.
Років 400 тому, коли територія нашого села була непрохідним болотом, на піщаних пагорбах ріс березовий гай. По таких пагорбах поселялися селяни – втікачі. В час, коли через територію нашого краю прокладали залізниці, на шпали використовували березові колоди. Щоб заготовити їх, робітників завозили все далі і далі на північ, у ліси. Людям сподобалась місцевість і вони вирішили тут оселитися. Перевезли свої сімї, збудували будинки. Своє поселення вони називали просто «селище» (назва цієї території збереглася і донині). Як і заведено в українців, в селищі збудували церкву на піщаному пагорбі, щоб видно було далеко. Поблизу був струмок, а неподалік невелике болото і, напевно, підземна річка. Старожили розповідають, що під час одного богослужіння церква, разом з прихожанами, увійшла під землю (можливо джерело підмило річку), залишилися спогади про те, що береги урвища, що було на тому місці, сягало 2-х метрів.
В той час світом «гуляла» ЧУМА. Це була страшна хвороба, яка знищувала цілі села і міста. Не оминула вона і селища. Загинули всі жителі селища, окрім однієї жінки, яка на той час, в зв’язку з роботою, змушена була поїхати до Охотникового (нині смт. Рокитне). Повернувшись додому, жінка побачила страшну картину. Вона була у відчаї і з горя підпалила селище. Згоріло все, адже в той час будівлі були дерев’яні і вкриті соломою. Жодного сліду не лишилося від селища, лише перекази свідків і кам’яні хрести. Неподалік місця, де, за переказами, стояла церква, стояло декілька таких хрестів. На цьому місці березівчани, розселившись скрізь, розкопали цю територію і неодноразово викопували кістки. А два хрести стояли окремо, але чому?
Нині стоять лише два хрести, які опинилися на території господарського двору. (Фото 10)
3. Урочище Батіна
Урочище знаходиться на території природного заповідника «Сира Погоня». В часи царської Росії селянам роздавали землі по 20 га на сім’ю, і родині Левків дісталася дана територія з віковими соснами. За часів панування польської шляхти почалася заготівля деревини, якої було вдосталь в урочищі Батіна. Оскільки вивозити деревину не можна було, територія була заболочена, поляки змусили селян копати вручну канаву, яка виходила до приток Прип’яті. З пагорба, що був біля канави, колоди скачували в канаву, по якій ліс сплавляли до Прип’яті і далі до Польщі.
4. Урочище Перехрестя
В лісі перехрещувались дві дороги. Одна з Березова на Більськ (колись лише по ній можна було дістатися в районний центр), а інша з Грабуня на Двір (Юзефін). Там проживала сімя, яку з приходом радянської влади переселили в село, але дороги залишились і назва хутора теж збереглася. І як свідок там досі росте велика груша.
5. Гора Гересь
З боку села стояла піщана гора, яких багато в нашому краї. А біля підніжжя було посіяне просо. З круга (вільхового підліску) зачастила в просо дика свиня з поросятами. А просо те було баби Гересі. Баба стерегла просо кожну ніч, а була вже старенька і немічна. Стерегла,
стерегла та й померла біля города. З того часу і почали називати гору Гереся
6. Урочище Хомині могили
Під час татарських набігів загиблим в бою насипали високі кургани. Один із таких курганів на околиці с. Березове і розкопали молоді люди. В ньому знайшли людські кістки і шаблю, на якій було викарбовано одне єдине слово «Хома», напевно ім’я воїна. Так і почали звати те місце з курганами Хомині могили.
7.Урочище Степанів Брід
Колись давно, коли ще не було асфальтованих доріг, старий чоловік, дід Степан, віз з онуком сіно парою волів. Їм потрібно було переїжджати глибокий брід, та раптом віз з сіном почав перекидатися. Дід став рятувати сіно, та віз впав і придавив діда. Поки онук збігав у село по допомогу, то дід був уже неживий. Тому, на згадку про діда, почали той брід називати Степановим. Він і досі є.
8. Урочище Вільє
Збоку села була земля, розміщена між двома болотами. Ці болота врізались у землю у вигляді вил, люди це запримітили і називали те місце Вільє. Жили раніше там люди березькі, а нині це територія Білорусі.
9. Урочище Паяя
Колись на хутір напали татари і забрали в полон молоду дівчину, яка була єдиною сестрою двох братів. Вони кинулися наздоганяти татар, а дівчина, побачивши братів почала кричати: «Пропала я». але сама шепелява, та ще й вітер був у її сторону, то до людей доносилося лише «Пая я». з того часу і звуть те місце Паяя.